Красота души
Развить в себе чувство любви к
родной земле нужно начинать с небольшого, по крайней мере, с уважения к отчему
дому и земле, которая тебя вырастила, и которую ты называешь Родиной. Славится моя Родина – Слобожанщина -деятелями просвещения
и культуры, поэтами, драматургами, художниками, артистами: просветитель,
философ и поэт Григорий Сковорода, общественный деятель В. Н. Каразин, классик
украинской литературы Григорий
Квитка-Основьяненко, художник
И.Е. Репин. Это далеко не полный список деятелей культуры, которые воспели
красоту родной земли.
Благодаря творчеству талантливых людей, в наших душах появляется любовь и
доброта, способность видеть прекрасное в малом.
Я родилась и выросла на
Слобожанщине, живу в городе Купянск и восхищаюсь людьми, окружающими меня. Мне
хочется поделиться своим рассказом о незаметном человеке, душа которого
способна поместить весь мир.
Дворник
Осеннее утро… Он уже весь в работе. Смотрю на него из окна и удивляюсь:
кошек подкармливает, с бродячими собаками беседует. Собаки чинно сидят вокруг,
хвостами помахивают.
Многие его уважают, некоторые посмеиваются, а я люблю этого человека за
его доброту и любовь ко всему живому. Всегда говорю:
-Здравствуйте.
Он мне отвечает с улыбкой:
-Доброго здоровья, Ниночка. В школу бежишь? Удачного тебе дня.
А у меня улыбка на лице, от приятных слов веришь в день удачный.
Поражаюсь я его работе. Во дворе ни пылинки. Стоит листочку упасть, а он
тут как тут, и подметает, подметает. Старается.
Уважаю я его труд. Самое интересное, что ему уже лет немало, целых
семьдесят пять. На пенсии давно. А работу не бросает.
Завела я как-то с ним разговор о жизни его:
- Павел Семёныч, чего же вам дома не сидится? Чайку бы согрели, газетку
почитали, ведь всё-таки ноябрь, холод даёт о себе знать.
А он с улыбкой:
- Ниночка, доченька моя, дома-то скучно. Семьи нет, одинокий я, да и
старый совсем.
-Ой, нет-нет! Ну что вы такое говорите! Вы молоды и полны сил,- лукавлю
я.
Дворник смеётся.
-Молод не молод, а здоровья нет. Вспомнишь…раньше всё бегал, суетился, а
сейчас что? Метлой «щух-щух», а толку, - машет он рукой.
-Как это? Вы же наш двор делаете чище дворца королевского! А со
здоровьем-то у вас что?
-Быстро устаю, да и сердце…Давление куда-то скачет, улыбается дворник, и
лучики возле глаз его разлетаются.
-А в больницу обращались?
-Ох, обращался, да от возраста лекарств не придумали ещё. Да ты беги,
Ниночка, а то в школу опоздаешь.
Он помахал мне рукой, и я
поспешила в школу.
Мыслью я ещё несколько раз возвращалась к нашему разговору, а потом
несколько дней не вспоминала совсем. Вижу только, во дворе листья кучками ветер
разносит. Ну, думаю, отказался старик от работы. Ну и правильно. Пусть молодые
метут.
Прошла неделя, а дворника всё нет и нет…
И не вернётся он…
Старуха осень забрала его навсегда.
Смотрю в окно. За окном дождь, в комнате уютно, а щёки почему-то мокрые.
Смотрю и жду: вот-вот что-то
тёплое и светлое улыбнётся мне из опустевшего двора.
Дорошенко Юлія, учениця 9 класу
Покоління
відходить,
й
покоління приходить,
а
земля віковічно стоїть!
Старий
Заповіт (Екл. 1.4)
Кожна людина в певний час
замислюється над сенсом свого життя. Розмірковує про своє місце у світі. Я
впевнена, що моє місце у цьому світі починається з селища, де я народилася і
живу, де живуть мої близькі і рідні, де могила мого батька, який пішов з життя
зовсім молодим і не зміг побачити, як
росте його донечка.
Ківшарівка - це частина моєї
рідної Вітчизни, покровителька батьківського роду, моя відрада і надія, мої
сподівання і звертання. Селище
добрих і працьовитих людей, які прагнуть зробити його зручним і впорядкованим.
Мені часто здається, ніби
селище розмовляє зі мною шелестом гілок, повівом вітру, шерхотом автомобільних
шин по стрічці асфальту, пташиним криком і ще безліччю різних звуків, таємничих
і неповторних..
А вночі, коли повний місяць
зазирає у кімнату, селище схоже на живу
істоту, яка чекає чогось незвичайного і бажає прокинутися кращою, оновленою. А
може, це просто мені мріється таке, коли я вдивляюся в його темінь...
Моя мала Батьківщина! Рідна,
привітна, чарівна, незрівняна! Я готова всі найкращі прикметники написати задля
того, щоб всі дізналися про твою багату теплом, добром і ніжністю душу. Нехай
ти невелика, але твоєї сердечної любові вистачає на всіх нас, твоїх відданих ківшарян.
Красу мого селища неможливо намалювати, описати.
Щоденно бачу сосновий ліс, а у ньому стільки спокою і величі, що про все забуваєш і радієш, що доля надала змогу жити
в такому екологічно чистому місці.
А десь вгорі мирно пливуть
хмарки та звуть до себе. І хочеться
відірватися від землі і летіти туди, в
синю далечінь, в той неосяжний клаптик, що манить, чарує та зве тебе. Хочеться
забути всі проблеми, що є на душі і стати частиною цієї прекрасної природи. Не
вистачить слів описати природу моєї малої Батьківщини і що відчуває людина у своєму серці, споглядаючи
її. Навкруги всі кольори життя: блакитно-рожевий –
від хмаринок, смарагдовий – від дерев, червоний – від ясного сонечка. І зовсім не хочеться
думати про чорний колір, колір смутку, жалоби, сліз та печалі.
Є лише життя, яке вирує
навколо нас.
Селище моє, ми вплітаємося в твою історію, а на серці так
спокійно і затишно, як у маминих обіймах. Я люблю тебе, моє рідне селище, мій
спокій і рівновага, моя маленька Батьківщина!
Освідчення в коханні рідній
оселі. Так дивно і так по-людськи. Спробуйте розворушити своє серце, зачепити
струни душі, сказати теплі слова тій землі, якою ходите з дитинства.
Станеться чудо!
Все навколо оживе, засяє. Ви
переконаєтесь, що ніде не знайдете кращого місця на землі, ніж оселя, де ви
вперше побачили світ, де живете у затишку своєї сім’ї.
Дуже шкода, що молодь виїжджає
з селища на навчання, а повертаються
назад одиниці. Але все це можна зрозуміти. В нашому селищі, нажаль,
молоді ніде працювати. Хочеться вірити, що час все змінить: в нашій Ківшарівці
буде багато молоді, всюди лунатиме голосний дитячий сміх.
Впевнена, де б не були ківшаряни, вони думками часто линуть до селища свого дитинства.
Їх кличе до себе батьківський дім, солодкі спогади про рідну Ківшарівку , тому
що це рідна земля, земля батьків.
«Покоління відходить, й
покоління приходить, а земля віковічно стоїть!»
Казачкова Альона, учениця 9 класу
***
Одиннадцатый класс…
Когда-то каждый думал:
«Поскорее, поскорее бы уйти»
И вот в конце мы этого пути.
И что теперь?
Куда рвались?
Не знаю…
Одноклассник, милый, обернись!
Вспомни, как девчонку дёргал за косу,
Как до слёз расстроил прыщик на носу.
Вспомни, как однажды в школе
Подрались вы с Женькой в холле.
А когда-то классе в пятом
Все смеялись над Игнатом:
Стих не выучил… Позор!
И сколько радости всем нам
Приносили шум да гам.
Школа наша- дом родной:
Мы росли здесь день за днём.
Мы уйдём и пожалеем,
Что спешили, что рвались
В неизвестную нам жизнь.
Слюнько Виталина 11 класс
***
Я удивлялась…
Мамины подруги
врывались к нам со смехом и теплом.
Уже на лицах – первые морщинки,
И волосы покрыты серебром.
Их всех когда – то породнила школа,
Сдружило единенье юных душ.
И вот уж на пороге взрослой жизни
Их дети.
Теперь и нам уж не
забыть друзей,
Любимый класс, любимые уроки,
учителей, столовую, уборки.
Совместные победы и стремленья,
Улыбок много ярких, без сомненья,
Отличные отметки, тесты и подсказки.
Уходят в быль страницы детства, сказки…
Я на пороге новой, взрослой жизни.
Рябоконь Элина 11 класс
Моя Батьківщина - Україна
«Духовна спадщина мого народу»
Стародуб Єлизавета,
учениця 10 класу
Куп’янської гімназії №2
Керівник. Власенко Д.В.
За вікном осінь… Різнокольорове листя на деревах, золотий килим під ногами, синє небо…
Дивлячись на красу навколишнього світу, усвідомлюєш красу маленької Батьківщини.
Усвідомлюю, що вона є частинкою моєї любої України - землі, де я народилася і живу. Тут беруть початок стежки мого дитинства, тут я зрозуміла мудрість народної казки, тут вперше почула милозвучну українську пісню.
Де я її почула?. Може колись біля колиски її заспівала матінка? Чи може сама земля співає про минуле, теперішнє і майбутнє.
Яка різна пісня моєї України. Іноді вона жартівлива і весела, а іноді від її пісні течуть сльози, щемить серце, рветься душа, відзиваючись і на радість, і на біль моєї рідної землі.
Духовні цінності – душа народу, його образ, з яким він постає перед світом. Душа мого народу найбагатша у світі.
Я впевнена, що в духовних надбаннях Куп’янської землі акумульовані характер та ідеали мого народу. Не встидаюся признатись, що потреба звернення до ціннісного багатства завжди з’являється в часи, коли народ встає з колін, виходить на дорогу національної незалежності, територіальної єдності, будує нове життя, знаходячи в ціннісних пріоритетах орієнтири на теперішнє і майбутнє. Вирішення цих завдань неможливе без опори на сформовані впродовж століть цінності нашого народу, завдяки яким він зберіг свою ідентичність, зміг розвинути свою національну культуру, зайняти гідне місце у світовій співдружності народів.
У Куп’янській гімназії №2, де я навчаюся, є літературний музей імені Петра Васильовича Іванова, етнографа, аматора, невтомного ентузіаста збирання та збереження старожитностей духовної культури населення його рідної Слобожанщини.
Досліджуючи життя і творчість Петра Васильовича Іванова, я дізналася, що він народився у місті Чугуєві, навчався в Харківській губернській гімназії, з 1862 року був учителем і наглядачем повітового училища у місті Куп’янську, а з 1877 року – інспектором народних училищ. Будучи етнографом – любителем, він зібрав велику кількість цікавих матеріалів з народознавства, зокрема з народної демонології.
Духовність неможлива, на мій погляд, без віри. В духовному житті українського народу розкривається роль християнських цінностей, їх значення в національному відродженні.
З Куп’янською землею пов’язане життя українського філософа, поета, музиканта, народного просвітителя Григорія Савича Сковороди, який більше двох десятиріч жив і писав філософські і поетичні твори на Куп’янщині. Мандрівний філософ по запрошенню братів Сошальських (один з братів був військовим писарем у селі Гусинка) прийшов до Гусинки. Улюбленим місцем його перебування була пасіка в оточенні лісу на терасі, створеному на очищеному від дерев схилі. Поряд з терасою знаходилась на дні лісового ярка криниця, із якої пив воду Сковорода. Ця криничка збереглася до наших днів. В маєтку Сошальського філософ посадив алею молодих дубків. І сьогодні у дворі Моначинівської сільської школи стоїть дуб, посаджений Григорієм Сковородою.
Куп’янщина – земля, на якій розцвітають унікальні таланти. Вона дала талант і надзвичайну наснагу для творчості Миколі Сергійовичу Сядристому. Це людина, яку в багатьох країнах світу називають творцем дивосвіту. Це неперевершений митець з техніки мікромініатюри. А ще він філософ, поет, спортсмен, майстер спорту України з підводного плавання. Свої роботи він виконує на зрізах зерняток дикої яблуні та груші, терну та вишні, рису та маку, волосині тощо.
У селищі Ківшарівка є чудова парафія Святого Духа Української Православної церкви, де літургія проводиться українською мовою. Наче біла голубка, церква прикрашає селище, слугуючи центром добра і справедливості. Настоятель церкви – Даниленко Леонід Олександрович, або отець Леонід. Саме він побудував цю церкву, був першим носієм Божого слова у селищі. По закінченні літургії чуємо молитву за Україну:
Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.
Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю,
Ти нас, Боже, зрости.
Переконана, що кожна людина повинна сама знайти свій власний вхід в осягнення духовності народу, визначити саму себе і своє буття. Ступінь духовного розвитку не завжди визначається віком. Та її корені, у будь-якому випадку, виходять з дитинства. Це надзвичайно важливий період у процесі духовного становлення особистості, оскільки закладається фундамент для сприйняття оточуючої дійсності, свого місця і ролі в ній, духовних цінностей народу.
Становлення духовності – це вища мета кожної особистості, адже в міцному ґрунті духовності зростає і особистість людини.
Комментариев нет:
Отправить комментарий