Статті

Держава і мова


Конституцією України встановлено, що: державною мовою в Україні є українська мова (частина перша статті 10);


в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України (частина третя статті 10);


Сучасний світ – велелюдний та велемовний. Нині важко знайти суспільство, у якому всі люди були б одного національного кореня - доля веде людей від одного краю до іншого, поселяє їх серед інших звичав, вірувань, змушує вчитися інших мов. Повага до всього того, що дороге народові, з яким тебе звела доля, - це не просто обов'язок, а ознака високої культури. Не лише послушність законам суспільного життя, а й потреба володіти державною мовою визначає громадянську сутність людини.


"Мова -- така ж жива істота, як народ, що сворив її", -писав Панас Мирний. Отже, народ живий доти, доки жива в устах його мова: вимерла мова – вимре народ.


А народ – це окремі люди; кожна людина зокрема є носієм народної мови, скарбничим, який не допустить, щоб час або зловмисники розкрадали цей скарб, , перефарбовували, перекроювали його відповідно до своїх намірів. Зберегти, примножити цей скарб -- завдання кожної людини.


За тим, як ти ставишся до рідної мови, до мови народу, серед якого ти живеш, можна визначити не лише твій духовний, моральний рівень, а й інтелектуальний потенціал.


Байдужість до рідної мови - дикунство, незнання мови державної - виклик суспльству, собі.


Гарантом життя мови передусім є держава . Мають такий гарант сьогодні й українці. Державна мова в Україні- українська. Мови ж усіх етнічних груп, які проживають на українськй землі, мають гарантоване Конституцією України право вільного розвитку, бо мова – основа збереження національної самосвідомості людини. Ніхто не сміє руйнувати цю основу, але й ніхто не може заперечувати право народу, іменем якого ця країна - Україна - названа, на державний статус його мови.


Можна вибрати, як писав Василь Симоненко, «друга і по духу брата, та не можна … матір вибирати». Країну для проживання вибрати можна, але батьківщина кожного там, де корінь його роду, де його корінець у рідну землю пустився. Хай навколо тебе розмаїття народів, мов, але земля для всіх найдорожча та, що тебе своєю росою скупала, своїм сонцем обсушила, своїм хлібом нагодувала, своїм кленом, осокою заколисала, своїм небом зоряним твій сон оберігала. Тоді ти - румун чи росіянин, поляк чи німець, болгарин чи єврей - твій корінь- українського походження.


Рідна мова - генетичний код, твій зв'язок з Вищим Розумом, завдяки йому ти неповторний, самобутній.


Провівши дослідження та опитавши людей віком до 20 років та людей, яким більше 30, можна зробити висновок, що більшість вважає: якщо статус російської мови в Україні буде підвищений до державного, то остаточно буде поховано українську мову і культуру, наша державність буде суто формальною.


Проте, серед людей, яким понад 40 років, панує думка, що російська мова в Україні потребує захисту та підтримки. Водночас кожен другий з тих, хто вважає, що російська мова потребує підтримки, висловлюються проти незалежності України, жалкують з приводу розпаду Радянського Союзу.


Держава і суспільство мусять пам'ятати і враховувати не тільки національнотворчу, але й людинотворчу роль рідної мови: від мовного нігілізму до морального виродження - один крок. Плекаючи мову, держава тим самим зміцнює моральне здоров'я народу.






Вплив особистості письменника на суспільство


Тези


Вивчаючи творчість різних письменників, я впевнилася, що їхній вплив на суспільство колосальний.


Чарлз Діккенс - письменник вікторіанської епохи. Він не тільки відобразив цю епоху в своїх творах і порушив проблеми, котрі хвилювали англійське суспільство, а й пробував їх розв'язувати. Його активна літературна діяльність сприяла великим змінам — ліквідації боргових тюрем, реформ у галузі освіти і судочинства, збільшенню кількості доброчинних організацій і відродженню меценатства/


Вивчаючи творчість Ф.М. Достоєвського, я переконалася,що творчість письменника глибоко філософічна. В ній знайшли відображення загальнолюдські проблеми, які і сьогодні хвилюють людське суспільство. В першу чергу, в центрі уваги видатного мислителя знаходиться людина зі своїми почуттями, переживаннями. Спадщина Ф.М. Достоєвського, незважаючи на трагічну забарвленість, є за своєю сутністю глибоко гуманістича.


Сучасний молодий український письменник Любко Дереш стверджує, що «література з позиції суспільства – це ідеологія. Це носій, який передає певні зразки, еталонні стани, транслює норми. Змінюючи літературу, ми поступово змінюємо ці зразки, і це завжди ідеологічно вмотивовано. Ми можемо, наприклад, побачити, як покоління, яке зростало на творчості певних письменників, потроху стає носіями певних норм і еталонів. Це не субкультурні відмінності, це реальний культурний зсув. І результат цього зсуву, як завжди, конфліктує з попереднім станом. Це все відображається в їхній поведінці, їхньому мисленні, мовленні, здатності прочитувати і розуміти. Коли починаєш розуміти, як текст впливає на дійсність, то починаєш усвідомлювати відповідальність автора перед цією дійсністю».


Таким чином, письменник насправді — це ніяка не професія. Професії можна навчитись у професійно-технічному училищі, технікумі або коледжі, інституті або університеті. Навчитися бути письменником не можна, бо насамперед для цього потрібен талант. Якщо талант є, його можна відшліфувати, розвинути або навпаки загубити. Талант може прорізатись у дитинстві або на старість, а ще може раптово зникнути. Якщо талант відсутній, то будь-яке "шліфування" за будь-якою методою не дасть результату — бо шліфувати нема чого.


В Літературний інститут вступають, щоб осягнути тайну майстерності, оскільки вважають, що в процесі навчання це можливо. Звичайно, освіта багато чого дає, проте таїнство неможливо осягнути, закінчивши навчальний заклад. Цього замало.


Необхідно в першу чергу побачити своє покликання, а не тільки прагнути до самовираження. Справжній письменник – це голос натхнення.


Є крилате висловлювання "Письменниками не становляться, письменниками народжуються". Це - покликання, це - голос таланту, голос Бога.


У Пушкіна був величезний талант, він був генієм. Добився своїм талантом визнання у корифеїв літератури і критики. Це був поет від Бога, по- справжньому народний поет, хоча цьому й не вчився спеціально.


Підсумовуючи вищесказане, можна зробити висновок, що коли людина має дар від Бога, то вона ніколи не зможе його втратити, набираючись досвіду. Не талановита людина обирає професію, а професія обирає її.


Тому вплив творчості письменника на особистість і на суспільство в цілому неоціненна.






Дійсність та класика


Кожен з нас рано чи пізно ставить перед собою питання: "Хто я?" Навіщо живу на світі? Що є добро, а що зло?" Відповіді на такі питання можна знайти у творах класичної літератури.


В усі часи відповіді на ці питання прагнули знайти філософи і вчені, поети і прозаїки. Немало прикладів перемоги зла над добром знаходимо ми на сторінках художньої літератури. Але, замислюючись над ними, ми розуміємо, що автори у такий спосіб намагалися розкрити актуальні проблеми сучасної їм дійсності.


Література — один з найдієвіших видів мистецтва. Література історично змінна. Змінюються в часі відображення життєвих явищ, світоглядні позиції, ідеали творців, виробляються нові художні течії, прийоми та форми. Головний елемент літературної творчості — слово, яке є вічним будівельним матеріалом літературного образу. Слово, закладене в основу мови, створюється народом, вбирає в себе весь гуманістичний потенціал народу і стає формою мислення.


Мета роботи- дослідження, наскільки розвинена наша молодь на рахунок літератури Я поставила перед собою кілька запитань:.


. По-перше, чому таке технічно розвинене покоління майже не цікавиться класичною літературою?


По-друге, а якщо б у школах не вивчали класичну літературу, скільки б підлітків прочитали твори Стендаля, Діккенса, Бальзака, Толстого, Пушкіна, Достоєвського?


Актуальність теми полягає в тому, щоб донести до оточуючих, що саме через твори класичної літератури треба навчати, передавати поняття про мораль, любов, честь, про правду та кривду.


Спілкуючись з однолітками через мережу Інтернет, я ставила запитання, і деякі відповіді мене шокували. Мої однолітки відповідали: «Навіщо взагалі мені читати, для мого майбутнього цього не треба ».


На запитання, що для нашої країни є молодь, я почула: «Молодь — це активний учасник громадського життя, найбільш активна демографічна група».


І так відповідають ті, котрі не знають, хто написав «Злочин і кара», це вони вважають себе активними учасниками громадського життя.


Ми, гімназисти, знаємо і вміємо цінувати класику. Мені дуже подобаються твори Олександра Купріна. Відкривши минулого літа повість «Олеся», я поринула у дивовижний світ його героїв. Війнуло чимось містичним, зашумів чаклунський поліський ліс. Я побачила дуже різних людей, що живуть на сторінках його повістей і оповідань. І часто, поринаючи в світ героїв, я помічаю, що плачу.


Звичайно, ми живемо в час небувалого злету інформаційних технологій. Ми отримуємо інформацію завжди, коли читаємо книжки, слухаємо радіо, дивимось телевізор, спілкуємося між собою через мережу Інтернет.


Але, з власного досвіду можу сказати, що навчальні дисципліни, які забезпечують літературну освіту, презентують сучасному учневі здобутки української, російської, світової літератури, і це сприяє вихованню любові до книги, інтересу до духовних надбань своєї країни та людства в цілому.


Можу з впевненістю стверджувати, що для багатьох моїх однокласників, які переймаються моральними (стосунки з батьками, однолітками, ставлення до суспільних обставин, внутрішні суперечності й пошуки) й світоглядними проблемами (місце людини у світі, вибір життєвого шляху, усвідомлення свого покликання, суспільної позиції ), твори художньої літератури допомагають у процесі особистісного становлення й духовних шукань. Через мистецтво слова ми прилучаємося до прекрасного, воно здатне надихнути людину на оновлення й покращення життя, дати моральну основу для вибору життєвої позиції.






Свобода вибору – шедевр чи бестселер.






Література завжди була засобом могутнього впливу на свідомість найширших мас. Завдяки літературі духовна творчість формує як національну, так і загальнокультурну традиції.


Мета роботи- дослідити, чи любить молодь читати, а якщо читає, то що: класику чи бестселер?


Актуальність теми полягає в тому, щоб донести до оточуючих, що особливістю сучасного соціокультурного середовища є те, що з одного боку, визнається культура як обов’язкова умова розвитку світу, з іншого ігноруються її потенційні можливості, звужуючи культурний простір, внаслідок чого зникають високі світоглядні прагнення особистості, посилюється процес духовного збіднення та занепаду внутрішнього духовного світу людини.


Я переконана, що високі світоглядні прагнення черпаються з культурної спадщини і перш за все, з літератури.


Провівши дослідження, я дійшла висновку: нажаль, класичну літературу молодь читає по необхідності, ці твори обов’язкові у шкільній програмі. Задля задоволення вибирають белетристику.


Виникає питання, чи не свідчить це про примітивізацію духовних інтересів, про позбавленість певних ціннісних орієнтирів?


Класична література, на мій погляд, формує духовний світ, тому що це роздуми митця про долю країни, про найболючіші проблеми епохи, про сенс людського життя.


Белетристика ж, на відміну від класики, передбачає, з одного боку, не правдиве, глибоке, а лише правдоподібне, поверхове, змалювання життя. Головна мета белетриста – не створити високохудожній твір, а сподобатися читачеві.


З другого боку, це найпопулярніші книги, вибрані для читання самостійно, а не за рекомендацією учителя. Вони тісно пов’язані з системою цінностей пересічних людей.


У культурі, мистецтві і літературі завжди трапляються люди, які свідомо протиставляють високе й низьке, масову літературу і класичну. Проте я переконана, що такий підхід безперспективний, тому що усуває головну передумову успішного творення й сприймання – свободу вибору.


Кожен з нас переживає моменти, коли душа прагне поспілкуватися з найвищими літературними шедеврами, а часом хочеться просто перегорнути книжку з цікавою, химерною інтригою. Крім того, суспільство структуроване, у ньому співіснують люди з різними смаками, і всі вони мають право на задоволення своїх духовних запитів.


Читання – процес глибоко особистісний, він ґрунтується на індивідуальному сприйманні прочитаного. Один і той же самий твір літератури може викликати у різних читачів неодинакові думки та почуття. Ми постійно зустрічаємось з різною оцінкою багатьох творів. Те, що захоплює одних, часто викликає скептичний і навіть негативний відгук в інших.


У своїй Нобелівській промові поет Йосип Бродський сказав: "... не може бути законів, які б захищали нас від самих себе, жоден кримінальний кодекс не передбачає покарань за злочини проти літератури. І серед цих злочинів найтяжчими є не переслідування авторів, не цензурні обмеження, не спалення книг. Існує злочин тяжчий – нехтувати книжками, не читати їх. За злочин цей людина розплачується всім своїм життям. Якщо ж злочин цей чинить нація – вона платить за це своєю історією".


Підсумовуючи вищесказане, звернуся до народної мудрості. Мудрість каже, що книга вчить, як на світі жити. Вона розкриває нам цікавий світ, допомагає мандрувати через століття і краще розуміти сьогодення, а при вільному, гармонійному, духовно скерованому розвитку суспільства низькопробна, комерційна література відходить на належний її стану рівень.










Щасливий той, кого торкнулося кохання, нещасний -хто кохання не пізнав...





Кохання… Дивно, але таке маленьке слово приховує в собі величезний, а іноді навіть трагічний зміст. Як гармонійно в любові поєднуються радість і смуток, неймовірне окрилення і нестерпні муки. Як легко почуття кохання підносить людину на неймовірну висоту, а вже за якусь мить може спопелити дотла.


В стародавній міфології і поезії кохання - космічна сила, схожа на силу тяжіння. Платон вважав, що "любовь - побудительная сила духовного восхождения».


Кажуть, у людському житті всього порівну: радості і страждань, кохання і розлуки. Хто поїть двох чарівним відваром кохання? І чи завжди сильне взаємне кохання передбачає щасливу долю?


Звертаючись до творів художньої літератури, а також до життя знайомих, ми бачимо безліч прикладів взаємного кохання. Наприклад, перед красою високого і чистого кохання Олександр Купрін схиляв голову до останніх днів свого життя. Ця тема є основною в його творчості. Письменник возвеличує людей, які здатні вирватися із потоку буденності і насолоджуватись цим прекрасним почуттям. Таке кохання не терпить користі, охоплює людину повністю.


Події, зображені Олександром Купріним у повісті “Олеся”, відбуваються у Волинській губернії, на окраїні Полісся, куди, здавалося б, не повинні були проникнути злість і обман, від яких біжить герой повісті - Іван Тимофійович. Тут, у лісовій глухомані, відбувається його знайомство з поліською дівчиною Олесею. На полярних позиціях, незважаючи на взаємне кохання, перебувають герої повісті. Іван Тимофійович виріс у царстві жорстокого оточення і отруєний його порочним подихом, тому не може зруйнувати стіну, що розділяє духовний світ «дочки природи» і його власного. Герой розуміє неможливість їхнього спільного щастя. Розуміє це, а вірніше, здогадується про це і Олеся. «Наївна, чарівна казка» кохання закінчується розлукою.


Іншим прекрасним і одночасно сумним прикладом є кохання Анни Кареніної і Вронського у романі Л.М. Толстого «Анна Кареніна». Любов у цьому творі є, на мій погляд, трагічною героїнею. За це почуття Анна понесла тяжку кару. Кохання Анни високе і прекрасне, тому що в ньому зосереджується жага любовного оволодіння всім світом. Але, нажаль, кохання Анни самотнє. Воно приречене на загибель з самого початку роману. Цьому коханню передує недобрий знак – загибель людини, що є прототипом загибелі і кохання , і самої героїні. Історія кохання перетворюється на трагедію цього прекрасного і високого почуття.


У поезії кохання - завжди трагедія, бо щасливе кохання спонукає автора звертатися до самого себе, тобто людина любить, і це і є на той час її творчість. Інша річ, коли перед коханням поета стають різноманітні перешкоди. То можуть бути непереборні відстані у просторі або суспільних станах закоханих. То може бути смерть коханої чи кохання. То може бути зрада. То може бути час...


Федір Тютчев писав, що любов -"буйная слепота страстей", любов насправді не "союз души с душой родной", а "поединок роковой", трагічний фінал якого вже заздалегідь уготований долею...


Хто знає, може, так воно і є.


Глибоко замислившись над цією темою, я почала власне дослідження сімей близьких мені людей і, нажаль, взаємне кохання в юності багатьох людей не забезпечило щасливої долі у майбутньому.


Підсумовуючи вищесказане, я все ж переконана, що щасливий той, кого торкнулося це диво, нещасний -хто кохання не пізнав...










Язык — живой самостоятельный организм


Язык — живой самостоятельный организм, тесно связанный с культурой народа, действительностью. Культура, как и язык, - это формы сознания, отображающие мировоззрение человека; культура и язык существуют в диалоге между собой.


Как писал В. Гумбольдт, язык - это «мир, лежащий между миром внешних явлений и внутренним миром человека». Следовательно, будучи средой нашего обитания, язык не существует вне нас, он находится в нас самих, в нашем сознании, нашей памяти; он меняет свои очертания с каждым движением мысли, с каждой новой социально-культурной ролью. Люди видят мир сквозь призму своего родного языка.


Очень лаконично и точно о связи культуры и языка сказал Эдвард Сепир: «Культуру можно определить как то, что данное общество делает и думает».


Языковая картина мира является обобщением, потому что у каждой нации такая картина своя. Общенациональной картине мира противопоставляются те, которые исходят из социальной сферы. Она может быть территориальной (диалекты определённой местности); профессиональной, (использование профессиональной лексики); картиной мира в разных отраслях науки (использование научных понятий, терминов).


В процессе обучения в школе и приобретения жизненного опыта мы познаём и усваиваем картину мира родного языка. Изучая русский или иностранный язык, в сознании ребёнка формируется языковая картина мира изучаемого языка. Конечно, лексика родного языка будет богаче, чем иностранного. Это обусловлено культурным наследием, верой в Бога, то есть всем тем, что окружает человека, отображается в его сознании.


Русский язык всегда отличала образность и метафоричность, потому что язык — живой самостоятельный организм, который развивается по своим законам.


В настоящее время в современном русском языке стали широко использоваться метафоры, образованные на основе понятий «болезнь» и «здоровье» для описания состояния общества. Например, о проблемах в стране стали говорить, что они «перешли в хроническую стадию» и их надо «лечить». В экономике наступил «коллапс» и требуется срочная «реанимация»; или глагол «отключиться» часто используют в языке в разных ситуациях: отключился в значении «заснул от усталости»; человек, находящийся в сильном опьянении.


Языковая картина мира в русском языке воспринимается также через образные средства. Например, фразеологизмы «сломя голову», «ни в зуб ногой» раскрывают перед носителями языка конкретные значения устойчивых выражений. Но перед человеком, для которого русский язык не является родным, такие образные выражения являются непонятными, так как ему понятна только модель языка, но не целостная картина мира.


Таким образом, исходя из разных ситуаций, в сознании человека возникают разные картины мира.


Часто выражения, используемые носителями языка, абсолютно ни о чём не говорят иностранцу, который изучает русский язык, так как перед его глазами и в сознании возникает совершенно иная картина мира.


Носители языка понимают все слова, которые подчёркивают эмоции, образ народа в целом. При восприятии языка человек предстаёт динамичным и деятельным. Он выполняет три различных типа действий- физические, интеллектуальные и речевые. Кроме того, человеку свойственны определённые состояния – восприятие, желание, знание, мнение, эмоции.


Таким образом, можно сделать вывод: у русскоязычного населения своё представление о мире, выражаемое в словесной форме, и зависит оно от окружающей среды, знания культуры народа, от восприятия личностью мира в целом.














Духовна спадщина мого народу










Одна Батьківщина, і двох не буває,

Місця, де родилися, завжди святі.

Хто рідну оселю свою забуває,

Той долі не знайде в житті.


За вікном осінь… Різнокольорове листя на деревах, золотий килим під ногами, синє небо…


Дивлячись на красу навколишнього світу, усвідомлюєш красу маленької Батьківщини – рідної моєї Куп’янщини..


Усвідомлюю, що вона є частинкою моєї любої України - землі, де я народилася і живу. Тут беруть початок стежки мого дитинства, тут я зрозуміла мудрість народної казки, тут вперше почула милозвучну українську пісню.


Де я її почула?. Може, колись біля колиски її заспівала матінка? Чи сама земля співає про минуле, теперішнє і майбутнє?


Яка різна пісня моєї України! Іноді вона жартівлива і весела, а іноді від її пісні течуть сльози, щемить серце, рветься душа, відзиваючись і на радість, і на біль моєї рідної землі. Яка багата моя земля! Які талановиті люди живуть поряд. Я переконана, духовні цінності – це душа народу, його образ, з яким він постає перед світом. Душа мого народу найбагатша у світі.


Куп’янщина – своєрідний, неповторний край. Прохолода літніх дібров, грибна щедрість борів, захоплююча краса степів, де можна побачити сиву ковилу, блакитний простір Червонооскільського водоймища, чарівна задумливість Оскола і його приток, безліч джерел і озер – все це приналежність краю.


Куп’янщина – багата на визначні історичні події та на імена видатних діячів літератури.


Я впевнена, що в духовних надбаннях Куп’янської землі акумульовані характер та ідеали мого народу. Не встидаюся признатись, що потреба звернення до ціннісного багатства завжди з’являється в часи, коли народ встає з колін, виходить на дорогу національної незалежності, територіальної єдності, будує нове життя, знаходячи в ціннісних пріоритетах орієнтири на теперішнє і майбутнє. Вирішення цих завдань неможливе без опори на сформовані впродовж століть цінності нашого народу, завдяки яким він зберіг свою ідентичність, зміг розвинути свою національну культуру, зайняти гідне місце у світовій співдружності народів.


У Куп’янській гімназії №2, де я навчаюся, є літературний музей імені Петра Васильовича Іванова, етнографа, аматора, невтомного ентузіаста збирання та збереження старожитностей духовної культури населення його рідної Слобожанщини.


Досліджуючи життя і творчість Петра Васильовича Іванова, я дізналася, що він народився у місті Чугуєві, навчався в Харківській губернській гімназії, з 1862 року був учителем і наглядачем повітового училища у місті Куп’янську, а з 1877 року – інспектором народних училищ. Будучи етнографом – любителем, він зібрав велику кількість цікавих матеріалів з народознавства, зокрема з народної демонології.(Додаток 1)


Він себе називав «простым тружеником», «рабочим», «скромным деятелем» науки. Але саме зараз, коли зібрана докупи уся його вражаюча біобібліографія, ми можемо осягти всю значущість постаті Петра Іванова у вітчизняній етнографії. Слова «труженик», «рабочий», «деятель» наповнюються для нас первісним величним смислом, який ми зазвичай не відчуваємо внаслідок частого побутового вживання цих слів.


Лаври вченого йому і не снилися. Він жодного дня не навчався в університеті. Але був дійсним членом наукових товариств при Харківському та Московському університетах, активно листувався з професором Сумцовим та редактором «Этнографического обозрения» Янчуком, одержав за свої праці Костянтинівську медаль від Імператорського Російського географічного товариства та срібну медаль від Імператорського Товариства прихильників природознавства, антропології та етнографії, а у 1925 р. був навіть обраний членом-кореспондентом Всеукраїнської Академії наук (цієї честі були удостоєні у 1920-ті роки одиниці його колег –Новицький, Олена Пчілка та Яворницький).


Своєю метою Петро Іванов поставив створення «Купянского сборника материалов по этнографии» – енциклопедії народного буття слобожан, у якій всебічно і найдокладніше були б описані усі звичаї селян «від колиски до могили», усі жанри фольклору – від пісень і казок до дитячих дражнінь.


Народні повір'я і забобони, породжені вірою у надприродні сили та різні чудодійства, довго жили в народі, передавалися із покоління в покоління і мали великий вплив на народну психологію.


В обрядовості, віруваннях та повір'ях українців важливу роль відігравав хліб, він супроводив людину від дня народження до смерті. «В житті — хліб усьому голова», — говорили в народі. З хлібом батько запрошував на хрестини, з хлібом йшли свататися, запрошували на весілля, коровай у весільному обряді грав одну з основних ролей, хлібом мати благословляла молодих до вінця і ним зустрічала, хлібом і сіллю вітали гостей, на домовині померлого клали загорнутий в рушник хліб прощання. У перший день сівби господар клав хліб із сіллю на межі, щоб був добрий урожай. При переході до нової хати на ніч клали в ній хліб, сіль і жито. У перший день новосілля в хату вносили діжу з тістом. На Бойківщині був звичай класти хліб у фундамент при закладанні підвалин нової хати (для забезпечення добробуту).


Ряд повір'їв стосувався новосілля і спорудження житла. Перед тим, як увійти в нову хату, впускали туди курку й півня або собаку і кота (щоб першою сконала та істота, яка першою переступить поріг нової хати).


При будівництві житла не використовували поваленого бурею дерева (за повір'ям, буря — дія злих духів, і повалене дерево приносить лихо).


Частина народних повір'їв пов'язувалася з хатнім порогом, піччю, покуттю тощо. Так, через поріг не можна було вітатися. Піч вважалася місцем перебування домовика. Покуть — це почесне місце, і на нього садовили завжди поважну особу, гостя; в різдвяну ніч на покуті залишали кутю, вечерю.


Петро Васильович запам’ятався сучасникам людиною щирою і душевно щедрою. Його листи свідчать, що їх автора непокоїли не тільки місцеві проблеми – він переймався глобальними соціальними проблемами, глибоко замислювався над загрозливими протиріччями епохи і над непевним близьким майбутнім людства.


Духовність неможлива, на мій погляд, без віри. В духовному житті українського народу розкривається роль християнських цінностей, їх значення в національному відродженні.


З експонатів музею я дізналася, що з куп’янською землею пов’язане життя українського філософа, поета, музиканта, народного просвітителя Григорія Савича Сковороди, який більше двох десятиріч жив і писав філософські і поетичні твори на Куп’янщині. Відчуваю гордість, що мандрівний філософ по запрошенню братів Сошальських (один з братів був військовим писарем у селі Гусинка) прийшов до Гусинки. Улюбленим місцем його перебування була пасіка в оточенні лісу на терасі, створеному на очищеному від дерев схилі. Поряд з терасою знаходилась на дні лісового ярка криниця, із якої пив воду Сковорода. Ця криничка збереглася до наших днів. В маєтку Сошальського філософ посадив алею молодих дубків. І сьогодні у дворі Моначинівської сільської школи стоїть дуб, посаджений Григорієм Сковородою.(Додаток 2)


Найвідоміші твори, які присвятив Сковорода Куп’янську та його жителям : «Байки Харківські», « Жена Лотова».


Сковорода навчав, що в природі — краса, гармонія, а в суспільстві — несправедливість, і щоб змінити макросвіт (навколишнє), треба кожному змінити мікросвіт (тобто себе самого). З цією думкою тісно пов’язана його ідея: пізнавай себе, а пізнавши— удосконалюй. Пізнаючи свої нахили, людина правильніше визначить своє місце в суспільстві й принесе найбільшу користь. А поки що чимало людей займають не свої місця: один ходить за плугом, а він від природи музикант, інший працює суддею, а йому б пасти череду.


Великий філософ доводив, що людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі. Веління природи — це веління Бога в людині. Пізнання природи — це пізнання Бога.


Куп’янщина – земля, на якій розцвітають унікальні таланти. Вона дала талант і надзвичайну наснагу для творчості Миколі Сергійовичу Сядристому. Це людина, яку в багатьох країнах світу називають творцем дивосвіту. Це неперевершений митець з техніки мікромініатюри. А ще він філософ, поет, спортсмен, майстер спорту України з підводного плавання. Свої роботи він виконує на зрізах зерняток дикої яблуні та груші, терну та вишні, рису та маку, волосині тощо.


Близько 50 років займається Сядристий Микола Сергійович створенням мікромініатюр. Найбільші колекції його робіт представлені в Московському політехнічному музеї та на постійно діючій виставці мініатюр в Києво-Печерському історико-культурному заповіднику. Уже кілька років діє музей майстра мініатюр у князівстві Андорра.(Князівство в Європі в Східних Піренеях, що межує із Францією на півночі й Іспанією на півдні) (Додаток 3)


Миколаївський храм в Куп’янську було збудовано в 1705 році. І то була дерев’яна церква. І тільки в 1852 році знайшлися кошти у прихожан, щоб побудувати кам’яний храм.

В 1932 році безбожники-комуністи знесли головний купол церкви і відкрили прямо в алтарі м’ясну лавку.


В 1947 році в храмі знову дозволили проводити богослужіння.


В 1991 році церкву дозволили відновити у первозданному вигляді. Тоді була відбудована колокольня і зведений головний купол. Купол покрили листами міді. Він був дуже красивий з червоним відливом, доки мідь, згодом, не окислилась і не потемніла.


Так храм простояв до 2015 року.І от зараз цю мідь демонтують. За словами отця Анатолія, «трішки змінять форму куполу і оздоблять його сталевими пластинами з покриттям нитриду титанк, золотого блиску».

У селищі Ківшарівка побудовано храм Святих Благодійних Князів Петра та Февронії Муромських. Дуже повчальною є історія цих Святих.


У 1203 році князівський престол у граді Муромі посів князь Петро, який невдовзі захворів на проказу. Уві сні князь дізнався, що допомогти йому може проста селянка Февронія, яка окрім краси і благочестя уславилася мудрістю і умінням лікувати недуги. Коли вона вилікувала князя, Петро одружився з нею.


Проте бояри не визнали простолюдинку Февронію як княгиню і зажадали від князя відмовитися від неї: «Або відпусти дружину, яка своїм походженням ображає знатних бояринь, або залиш Муром».


Тоді Петро і Февронія покинули місто, обравши родинне щастя та просте життя разом, відмовившись заради цього від почестей і багатства. Але в Муромі тим часом розгорілася смута. Проливши чимало крові та не дійшовши згоди, бояри покликали Петра та Февронію назад — княжити по совісті і справедливості.


У похилих літах Петро і Февронія прийняли чернечий постриг у різних монастирях та благали Бога, щоб померти в один день, і заповідали тіла їхні покласти в одній труні. Померли вони в один день і в ту саму годину. За деякими даними – на світлій Седмиці, за іншими — 8 липня 1228 року. Визнавши поховання в одній труні несумісним з чернечим званням, їхні тіла поклали в різних обителях, але наступного дня дивовижним чином Петро і Февронія опинилися разом. Так і спочивають відтоді поруч мощі цього святого подружжя, надаючи усім поколінням яскравий приклад жертовної любові, вірності та взаємного служіння.


У житті Петра і Февронії був такий показовий епізод.


Коли вони, на вимогу бояр, пішли з міста, то з кількома наближеними пливли на човні. І ось Февронія помітила звернений на неї погляд одного з чоловіків: в цьому погляді відчувалась нечиста жага. Февронія знала, що цей боярин жонатий.


Покликавши його, князівна поросила: «Зачерпни воду праворуч та спробуй її на смак». Він виконав прохання. «А тепер спробуй воду, взявши її з іншого борту – ліворуч». Коли вельможа виконав і це, вона запитала: «Чи відрізняється вода? Можливо, з якогось боку більш солодка?» — «Ні, княгине…», — відповів чоловік. «Так само і жіноче єство – однакове: і в мене, і в твоєї дружини. Чому ж ти, забувши про власну жінку, зажадав чужої?»


Відчувши голос совісті, чоловік схаменувся та щиросердно покаявся.


У селищі Ківшарівка є чудова парафія Святого Духа Української Православної церкви, де літургія проводиться українською мовою. Наче біла голубка, церква прикрашає селище, слугуючи центром добра і справедливості.(Додаток 4) Настоятель церкви – Даниленко Леонід Олександрович, або отець Леонід. Саме він побудував цю церкву, був першим носієм Божого слова у селищі. По закінченні літургії чуємо молитву за Україну:Боже великий, єдиний,


Нам Україну храни,


Волі і світу промінням


Ти її осіни.


Світлом науки і знання


Нас, дітей, просвіти,


В чистій любові до краю,


Ти нас, Боже, зрости.


Хочеться вірити, що під впливом християнської моралі зникнуть ідеологічні, психологічні і політичні відмінності, що існують у суспільстві, і люди, об’єднавшись політично і духовно, будуть щасливі на рідній українській землі, підніметься дух народу і настане справжній розквіт життя.


Дослідження культурного життя моєї маленької Батьківщини надало мені змогу дізнатись, що на Куп’янщині любив відпочивати, заряджатися творчістю і черпати теми для своїх усмішок великий сміхотворець України Остап Вишня(1889-1956). Після виходу з ув’язнення Остап Вишня часто гостював у селі Сеньково. Він був завзятим рибалкою та мисливцем і багато часу проводив на Червонооскільському водоймищі, на озерах та в лісі. Спостереження за тутешнім життям дало матеріал для написання письменником ряду гумористичних творів «Щука», «Сом», «Дика гуска», «Якби моя бабуся встали..», «Моя автобіографія».


З Сеньково пов’язані нариси «На правильому шляху», «Сільська Рада». Люди цього населеного пункту пишаються, що збереглося джерело, з якого так любив попити водички Остап Вишня.(Додаток 5)


Кажуть, що сучасній молоді бракує духовності. Їх звинувачують у нелюбові до читання, до захоплення мережею Інтернет. Переконана, що кожна людина повинна сама знайти свій вхід в осягнення духовності власної і духовності народу, визначити саму себе і своє буття.


Ступінь духовного розвитку не завжди визначається віком. Та її корені, у будь-якому випадку, виходять з дитинства. Це надзвичайно важливий період у процесі духовного становлення особистості, оскільки закладається фундамент для сприйняття оточуючої дійсності, свого місця і ролі в ній, духовних цінностей народу.


У кожної людини, що живе на Землі, є рідний куточок, дороге для серця місце, до якого він упродовж всього життя міцно прив'язаний, свято дорожить і постійно тягнеться до нього. Саме таким рідним, завжди бажаним, приємним і дорогим для мене є для мене мій Куп’янськ. Тут я народилася, живу, навчаюся в гімназії, мрію про майбутнє.


Кажуть, начебто першим, що прив'язує людину до рідних місць, є рідний дім, любов батьків, гордість за культурну спадщину.


І тепер я точно знаю: становлення духовності – це вища мета кожної особистості, адже в міцному ґрунті духовності зростає і особистість людини.














































ПРОБЛЕМА ВИБОРУ В РЕАЛІСТИЧНОМУ, МОДЕРНІСТСЬКОМУ І ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОМУ ТВОРІ






Стародуб Єлизавета,


учениця 10 класу Куп’янської гімназії №2


Керівник:Власенко Дарія Василівна, учитель російської мови та зарубіжної літератури


Проблема вибору рано чи пізно стоїть перед кожною людиною незалежно від віку, статусу, чи навіть кольору шкіри. З цією проблемою ми стикаємося повсюди: вибір між добром і злом, між наживою та моральними цінностями, вибір професії, матеріальних благ. Кожен з нас, приймаючи те чи інше рішення, прагне до внутрішньої гармонії. Все життя людини – це безперервний потік вибору. Мене зацікавило, як письменники відображали проблему вибору в різні епохи.


На думку літературознавців, в середині ХІХ століття реалістичний роман міг найінтенсивніше вбирати в себе основну проблематику епохи, дослідити найрізноманітніші теми, проблеми й аспекти реального життя людини та суспільства.


Антоніна Нагорна стверджує: «…Починаючи з кінця XIX століття, домінуючу роль у літературному процесі перебирає на себе модернізм. Головна увага у творах модерністської літератури зосереджується на вираженні сутності людини».


Центральним явищем літературного процесу другої половини XX ст. став перехід до постмодернізму, який філософ Мішель Фуко назвав «хворобливим дитям літератури кінця віку». «Герой літератури постмодернізму - людина, що загубилась у повсякденному бутті, втратила зв'язок із Всесвітом, гостро переживає власну відчуженість і втрату духовних орієнтирів.


У романі Стендаля «Жюльєн Сорель - типова людина, яка розучилася бути самим собою. Через це душа головного героя стала ареною боротьби між «природою» та «цивілізацією».


«Чума» - це роман на всі часи: доки існує людство, існуватимуть і ті проблеми, які вирішує у своєму творі Камю. Письменник застерігає: люди, пам’ятайте, бацила чуми ніколи не вмирає! Будьте готові дати відсіч будь-якій чумі!


Пауло Коельо розповідає про ставлення до життя, про здатність побачити в ньому дещо більше, ніж просто ланцюг подій. Автор розповідає про мистецтво жити, про єдино правильний вибір людини. Жити і кохати, робити дурниці, милуватися чудовими ранками, держати за руку кохану людину, навіть якщо вона шизофренік. А хто сказав, що люди в психіатричній лікарні гірші за інших? Ще вчора розчарована в житті дівчина, яка хотіла покінчити життя самогубством, відчуває, що бажає жити, цінувати кожну хвилину життя. ЇЇ вибір - життя.


Проаналізувавши твори різних літературних епох: реалізму, модернізму, постмодернізму, можна зробити висновок, що у центрі будь-якого художнього твору – людина. Разом з тим реалістичний роман не ідеалізує людину, не дає моральних оцінок, а дозволяє читачеві самому робити висновки.


Жюльєн Сорель – типова людина, яка розучилася бути самим собою. Шлях героя по кар’єрній драбині - це вибір деградації, духовного падіння. А засудження і страта - вибір духовного відродження, шлях злету до моральності.


«Чума» — це роман на всі часи: доки існує людство, існуватимуть і ті проблеми, які вирішує у своєму творі Камю. Світ - абсурдний, в ньому панує зло, але людина, щоб бути гідною звання людини, мусить не підкорятися злу, незважаючи на його одвічність.


Роман Пауло Коельо нагадує: час, наданий кожній людині, не безкінечний. І все треба робити вчасно, тому що рішення, які ви не ухвалили цієї миті, можна не прийняти вже ніколи. Розчарувавшись у житті, треба продовжувати боротьбу за завтрашній день. Жити і кохати, радіти кожній миті: саме такий вибір надає і сенс, і радість, і натхнення.